8-10 березня 1946 року у львівському соборі Святого Юра відбувся так званий Львівський псевдособор – неканонічне зібрання, скликане згідно з планом НКВС СРСР з метою ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Подія, яку Ватикан та сама УГКЦ не визнають, була ініційована трьома священиками – Гавриїлом Костельником, Михайлом Мельником та Антонієм (Пельвецьким), які виступали представниками єпархій Галицької митрополії. Однак, на псевдособорі не був присутній жоден єпископ УГКЦ, що робить його нелегітимним з точки зору церковного права.
Цьому зібранню передував масовий терор органів НКВС у 1944-1946 роках проти ієрархів греко-католицької церкви в Галичині. У квітні 1945 року були заарештовані всі єпископи, настоятелі монастирів та відомі священики, включно з митрополитом Йосифом Сліпим, яких згодом засудили до ув’язнення чи заслання. Комуністична влада створила “ініціативну групу” зі священиків, визнавши їх єдиними легітимними представниками УГКЦ. Псевдособор, за участі 216 представників місцевого духівництва та делегації московської патріархії, ухвалив рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, розрив з Ватиканом та приєднання до Російської православної церкви.
Глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук у книзі «Діялог лікує рани» розкриває примусовий характер цих подій. За спогадами одного з учасників, священиків арештовували та змушували “голосувати так, як треба”, обіцяючи повернення додому. Багато хто підкорився під тиском, хоча і не сприймав серйозно ідею відділення від Католицької Церкви. Пізніше влада змусила підписати декларацію про ліквідацію УГКЦ, хоча початковий варіант був нейтральним. Значна частина тих, хто перейшов до РПЦ, невдовзі втратила можливість виконувати душпастирські функції, оскільки і сама РПЦ була майже знищена. Після смерті Сталіна єпископ Миколай Чарнецький приймав священиків, що перейшли, назад до УГКЦ.
Незважаючи на сталінські репресії та переслідування, УГКЦ не була знищена. Цей період зміцнив її ідентичність, а під час перебудови Церква стала одним з перших протагоністів демократизації, вимагаючи громадянських прав та власної держави.
