З 8 по 10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра у Львові відбувся так званий Львівський псевдособор. Ця подія, ініційована радянськими спецслужбами згідно з планом НКВС СРСР, мала на меті ліквідацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Ватикан ніколи не визнавав легітимності цього зібрання, оскільки на ньому не був присутній жоден єпископ УГКЦ, що робило його неканонічним. Формально його скликали три священики — Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній (Пельвецький), представники Львівської, Перемиської та Станиславівської єпархій.
Проведенню «собору» передував масовий терор органів НКВС проти ієрархів греко-католицької церкви в Галичині протягом 1944-1946 років. Зокрема, у квітні 1945 року були заарештовані всі єпископи, настоятелі монастирів та провідні священики, а митрополит Йосиф Сліпий та інші ієрархи були засуджені на тривалі терміни ув’язнення. Під загрозою репресій та з використанням психологічного тиску, 216 представників місцевого духовенства та делегація московської патріархії були змушені взяти участь у зібранні. Учасники “собору” одноголосно ухвалили рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, що передбачало розрив з Ватиканом та возз’єднання з Російською православною церквою.
Свідчення учасників псевдособору, які пізніше були оприлюднені, зокрема Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом Шевчуком, яскраво демонструють примусовий характер події. Багатьох священиків доставляли до Собору під конвоєм, погрожуючи розправою у разі відмови голосувати “як треба”. Незважаючи на уявну “одностайність”, підписані декларації часто були нечіткими або ж взагалі не містили прямої відмови від Католицької Церкви, що згодом доводилося переписувати на вимогу НКВС. Попри ці жорстокі репресії та примусове “возз’єднання”, УГКЦ зберегла свою ідентичність. Після смерті Сталіна та повернення єпископа Миколая Чарнецького з ув’язнення, багато священиків, що були змушені перейти до РПЦ, повернулися до Греко-Католицької Церкви, свідчачи про незламність духу. Цей період, хоч і був трагічним, зрештою зміцнив УГКЦ, яка згодом стала одним з рушіїв демократизації України.
