24 лютого 2022 року українці прокинулися в новій реальності, яка ознаменувала початок повномасштабного вторгнення росії. Цей день став точкою відліку часу сирен, черг, евакуацій та доленосних рішень без права на паузу. До четвертої річниці подій ми зібрали спогади українців, які ілюструють, як ранок того дня змінив мільйони життів. Як зазначає психоаналітик Сергій Куліда, країна живе в стані, для якого ще немає адекватного терміну – «ми не “пост”, ми — “під час”».
Для багатьох той ранок став моментом вибору. Львів’янка Ольга Воробйова згадує, як її чоловік Олег, засновник курсу психологічної допомоги для бійців АТО «Щасливі разом», вже стояв у військовій формі. На жаль, він загинув у 2022 році. Народна депутатка від Львівщини Наталія Піпа пам’ятає політичний страх — чи вистачить голосів для воєнного стану, щоб зберегти легітимність держави. У той час як одні діяли рішуче, інші переживали шок та невіру, живучи за інерцією, як згадує блогерка Тетяна Перевєдєнцева. Письменник Руслан Горовий шукав, як вивезти родину на Захід, підкреслюючи, як подібні дні виявляють справжні обличчя людей.
За чотири роки війна перетворилася на марафон витривалості, де стратегія багатьох українців, як описує поет Павло Вишебаба, зводиться до «протриматись ще один день». Парамедикиня Катерина Поліщук, відома як «Пташка з Азовсталі», підкреслює глибоке прийняття відповідальності: «Це моя країна. Це моя війна». Водночас, війна відкриває нові особисті виміри, як у випадку Анастасії Гладиш, яка крім загальнонаціональної боротьби, бореться за життя свого сина Марка з м’язовою дистрофією Дюшена (на підтримку хлопчика проводили благодійний концерт у Львові). Правозахисниця Олександра Матвійчук наголошує: «Майбутнє настане. І це неминуче». Чотири роки — це вже не тільки спогад про один ранок, це досвід покоління, яке вчиться жити «під час», не втрачаючи здатності мріяти про «після».
