8-10 березня 1946 року у соборі Святого Юра відбувся так званий Львівський псевдособор, ініційований радянськими спецслужбами та трьома греко-католицькими священиками: Гавриїлом Костельником, Михайлом Мельником та Антонієм Пельвецьким. Його головною метою була ліквідація Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та розрив її зв’язків з Ватиканом. Ватикан та УГКЦ не визнають це зібрання канонічним, оскільки на ньому не був присутній жоден єпископ Греко-католицької церкви.
Цьому “собору” передував масовий терор органів НКВС у 1944-1946 роках, спрямований проти всіх ієрархів греко-католицької церкви в Галичині, включно з митрополитом Йосифом Сліпим, яких засудили на ув’язнення та заслання. Комуністична влада створила “ініціативну групу” зі священиків, а інших, хто відмовлявся коритися, заарештовувала. Учасникам псевдособору, які перебували під тиском та страхом, було поставлено умову: “Якщо голосуватимете як треба, – повернетеся додому”. “Собор”, у якому взяли участь 216 представників духовенства, одностайно ухвалив рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року та приєднання до Російської православної церкви.
Попри примусове “возз’єднання”, багато священиків, які під тиском перейшли до РПЦ, згодом втратили можливість душпастирської діяльності через фактичне знищення самої Російської православної церкви. Після смерті Сталіна у 1953 році, коли на волю повернувся єпископ Миколай Чарнецький, чимало з цих священиків сповідалися йому та були знову прийняті до Греко-Католицької Церкви. Історія Львівського псевдособору, хоч і була трагічною сторінкою, зрештою зміцнила ідентичність Української греко-католицької церкви, яка вистояла перед радянськими репресіями та стала одним з протагоністів демократизації у часи Перебудови.
