З 8 по 10 березня 1946 року у Соборі святого Юра відбувався так званий Львівський псевдособор. Це неканонічне зібрання, невизнане Ватиканом, було скликане за планом НКВС СРСР з метою ліквідації Української греко-католицької церкви. Ініціаторами псевдособору, за задумом радянських спецслужб, виступили три священики: Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній (Пельвецький), які мали представляти Львівську, Перемиську та Станиславівську єпархії. Проте на зібранні не був присутній жоден єпископ УГКЦ, що автоматично робило його нелегітимним в очах Католицької Церкви.
Проведенню “собору” передував період жорстокого терору з боку органів НКВС у 1944-1946 роках, спрямований проти всіх ієрархів греко-католицької церкви в Галичині. Митрополита Йосифа Сліпого та інших єпископів було заарештовано і засуджено на довгострокове ув’язнення або заслання до таборів примусової праці. На псевдособорі, в якому взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріархії, було ухвалено рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, розрив з Ватиканом та возз’єднання з Російською православною церквою. Це рішення було прийняте під прямим тиском та залякуваннями з боку радянської влади.
Свідчення учасників подій розкривають гротескний характер ліквідаційного процесу. Священиків, які не мали “документа від Костельника”, арештовували та ув’язнювали, а потім під загрозою смерті примушували “голосувати, як треба”. Навіть текст декларації, що спочатку пропонував примирення між церквами, було змінено за вказівкою офіцера НКВС на пряму заяву про ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. Згодом, після смерті Сталіна у 1953 році, багато священиків, які були змушені приєднатися до Православної Церкви, поверталися до УГКЦ, сповідаючись у єпископа Миколая Чарнецького. Про ці події детальніше розповідає Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук у своїй книзі “Діялог лікує рани”.
Ці трагічні події, попри свою жорстокість, парадоксально зміцнили ідентичність Української греко-католицької церкви. Ані сталінські репресії, ані депортації, ані інші переслідування не знищили УГКЦ як цілісності, а під час Перебудови Церква стала одним з перших протагоністів демократизації, вимагаючи громадянських прав та власної держави.
