З 8 по 10 березня 1946 року у львівському соборі Святого Юра відбувався так званий Львівський псевдособор. Цей неканонічний захід, ініційований радянськими спецслужбами та не визнаний Ватиканом, мав на меті ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Його скликання було частиною плану НКВС СРСР. Офіційно ініціаторами виступили три священники – Гавриїл Костельник, Михайло Мельник та Антоній (Пельвецький), які мали представляти Львівську, Перемиську та Станиславівську єпархії. Проте, через відсутність на зібранні будь-якого єпископа УГКЦ, собор вважається недійсним і не визнається ані УГКЦ, ані Католицькою Церквою в цілому.
Псевдособору передував період жорстокого терору органів НКВС у 1944-1946 роках проти ієрархів Греко-Католицької Церкви в Галичині. У квітні 1945 року були заарештовані всі єпископи та значна частина духовенства, включно з митрополитом Йосифом Сліпим, яких згодом засудили до тривалих термінів ув’язнення або заслання. Насильство та погрози стали головними інструментами для примусового скликання «собору», в якому взяли участь 216 представників місцевого духівництва, а також делегація Московської патріархії. Під тиском учасники зібрання ухвалили рішення про ліквідацію Берестейської унії 1596 року, що фактично означало розрив з Ватиканом та приєднання до Російської Православної Церкви.
Механізми примусу, що застосовувалися НКВС, включали арешти священників, погрози та прямий шантаж для отримання “правильного” голосування. Свідчення учасників тих подій розкривають гротескний характер псевдособору, де людей змушували голосувати під загрозою розправи, а будь-які спроби пом’якшити формулювання декларації про розрив з Ватиканом жорстко припинялися. Початкова декларація про “примирення” була відхилена НКВС, вимагаючи чіткого формулювання про ліквідацію УГКЦ. Значна частина духовенства, що була змушена приєднатися до Російської Православної Церкви, згодом стикнулася з обмеженням або втратою душпастирських функцій. Однак, після смерті Сталіна та звільнення єпископа Миколи Чарнецького у 1953 році, багато священників поверталися до УГКЦ, отримуючи відпущення гріхів та підтверджуючи її незламну ідентичність, яка, попри всі репресії та переслідування, зберегла свою цілісність і стала рушієм демократичних змін у період Перебудови.
